ПІШОХІД!!! Закон передбачає одержання страхових виплат навіть тоді, коли ти не був застрахований. ...!!!

           Чи знаєте ви, що у випадку одержання травми від дорожно  транспортної пригоди  навіть незастрахований пішохід або пасажир механічного транспортного засобу можуть одержати відшкодування збитків майну в сумі до 25,5 тисячі гривень, а збитків здоров’ю – у сумі до 51 тис. грн. !? Якщо не знаєте, тоді наведена нижче інформація призначена саме для вас. Її важливість стає зрозумілою, якщо врахувати, що щорічно на українських дорогах гине 7 тисяч, а травмується 53 тисячі осіб, багато з яких у результаті ДТП перебувають на грані фізичного виживання внаслідок відсутності засобів на лікування, не знаючи, що такі засоби передбачені законом України  про «автогражданку».

У статті 1 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відпові-дальності власників наземних транспортних засобів» (далі – ЗУ) дається визначення використовуваних термінів:

- страхувальник – юридична або фізична особа, що уклала зі страховиком договір «автогражданки»;

- страховик – страхова компанія, що уклала договір «автогражданки»;

- потерпілий – третя юридична або фізична особа, якій завданий збиток у результаті ДТП;

- особа, відповідальність якої застрахована – водій транспортного засобу, відповідальність якого застрахована за договором  «автогражданки»;

- наземний транспортний засіб – будь-який транспортний засіб, що підлягає реєстрації в ДАІ;

- власник транспортного засобу – юридична або фізична особа, що є законним власником транспортного засобу;

- забезпечений транспортний засіб – транспортний засіб, експлуатований особою,відповідальність якої застрахована за договором  «автогражданки»

Коментар: 

Дуже важливо звернути увагу на те, що «потерпілими» фізичними особами в розумінні Закону є пасажири машин і пішоходи, що постраждали в результаті ДТП. Під наземними транспортними засобами в Законі розуміються будь-які автомобілі й автобуси, у тому числі міські й міжміські, «маршрутки», таксі й електротранспорт.

Стаття 6 Закону дає визначення страховому випадку й у такий спосіб установлює обставини, які надають право вимагати відшкодування – таке право виникає в потерпілих після зазнання ними збитку в результаті ДТП. 

Стаття 9 Закону встановлює максимальний ліміт (межа) відповідальності страховика перед потерпілими. У грошовому вираженні цей ліміт становить: за збиток майну – 25,5 тис.грн., а за збиток життю й здоров’ю – 51 тис. грн. на одного потерпілого.

Якщо загальний розмір збитків майну по одному страховому випадку перевищує п’ятикратний ліміт відповідальності страховика, відшкодування для кожного потерпілого пропорційно зменшується.

Коментар: 

Наведені цифри показують у яких межах страховик повинен компенсувати збиток від ДТП. Реальна сума компенсації може бути рівною або меншою (але не більшою) зазначених вище сум і повинна відповідати сумі реального збитку, що завданий потерпілому.

У Законі в явному вигляді не зазначено, хто має компенсувати частину збитків майну в діапазоні від 25,5 тис. грн. до 127,5 тис. грн. по одному страховому випадку. Однак, стаття 39 (пункт 39.2, підпункт 39.2.1), стаття 41 (пункт 41.1, підпункт «е») і стаття 43 (пункт 43.1, підпункт 43.1.2) дають підставу думати, що вимога про компенсацію збитку в зазначеному діапазоні повинна пред’являтися до Моторного (транспортного) страхового бюро України (МТСБУ). 

Стаття 12 Закону встановлює максимальне значення франшизи (частина збитку, яку страховик не відшкодовує) при відшкодуванні збитку майну потерпілих і в такий спосіб розподіляє відповідальність між страховиком і страхувальником. Франшиза не повинна перевищувати 2% (ця частина збитку від-шкодовується страхувальником). Франшиза при відшкодуванні збитку життя й/або здоров’я не застосовується, тобто страховик повинен компенсувати цей збиток повністю.

Коментар:

Установлення франшизи теоретично не утискає інтереси потерпілих – без франшизи збиток повністю компенсується страховиком, а із франшизою – страховиком (основна частина збитку) і страхувальником (частина збитку в межах франшизи).

Однак, одержання суми франшизи від страхувальника (найчастіше це фізична особа) зажадає від потерпілих додаткових зусиль, доцільність яких не завжди виправдана через малість суми франшизи (максимальне значення – 510 грн.). 

Стаття 22 Закону уточнює кому з потерпілих і який збиток відшкодовується – юридичним особам відшкодовується збиток, завданий тільки майну, а фізичним особам – збиток, завданий життю, здоров’ю і майну, а також моральний збиток. 

Стаття 33 Закону зобов’язує учасників ДТП негайно повідомити про пригоду в органи МВС, а протягом  3-х днів – повідомити страховика або МТСБУ (для випадків, що передбачають відповідальність МТСБУ – див. статті 9, 35 і 41).

Якщо учасники ДТП з поважних причин не змогли повідомити про подію вчасно, то вони зобов’язані підтвердити наявність таких причин документально. Учасники ДТП зобов’язані проінформувати один одного про себе, про місце проживання, про назву й місцезнаходження страховика й надати відомості про страхові поліси «автогражданки».

Коментар:

Закон не роз’яснює термін «учасник ДТП». Тому, не ясно – чи є «учасниками ДТП» постраждалі пасажири й пішоходи. З огляду на це, рекомендуємо всім потерпілим, у тому числі пасажирам і пішоходам, виконати зазначені вимоги закону. Це спростить захист ваших прав. 

Стаття 35 Закону вказує, що треба зробити для одержання відшкодування – особа, що має на це право (мається на увазі право за законом про «автогражданку») повинна подати страховикові, а якщо він невідомий, то в МТСБУ, відповідну заяву. Заява має містити:

- назву одержувача (найменування конкретного страховика або МТСБУ);

- назву (для юридичної особи) або прізвище, ім’я та по батькові (для фізичної особи) заявника, його місцезнаходження або місце проживання;

- зміст майнової вимоги;

- інформацію про вже зроблені взаєморозрахунки;

- обставини, якими заявник обґрунтовує свою вимогу, і докази, які її підтверджують;

- розмір збитку;

- підпис заявника й дату подачі заявки.

До заяви додаються довідки про ДТП (береться в ДАІ), з медичних або профільних установ про втрату працездатності або встановлення інвалідності, інші документи, що мають відношення до ДТП, завірені у встановленому порядку (у самій установі або нотаріально).

Страховик або МТСБУ зобов’язані проконсультувати заявника при складанні заяви, ознайомити його з відповідними нормативними актами й порядком нарахування відшкодування. При подачі заявником свідомо неправдивої інформації з метою завищення суми відшкодування страховик може відмовити в його виплаті. 

Стаття 36 Закону роз’ясняє, що рішення про виплату або відмову від виплати відшкодування приймається страховиком на підставі документів, зазначених у статті 35.
Після ухвалення рішення страховик зобов’язаний направити письмове повідомлення про нього заявникові протягом 3-х днів. Якщо відповідь не влаштовує заявника, він вправі подати скаргу в МТСБУ. Подальше оскарження здійснюється в судовому порядку.

Коментар:

У гірших традиціях страхового законодавства Закон не обмежує страховика в строку відповіді на заяву. Обмеження стосується лише строку повідомлення заявника про ухвалене рішення – 3 дні після його прийняття, однак строк прийняття самого рішення Законом не обмежений. Тому, відповідь страховика можна чекати довго (що на практиці трапляється дуже часто). У випадку затягування з відповіддю більше місяця рекомендуємо звернутися зі скаргою в МТСБУ або в Держфінпослуги. Доводити справу до суду необхідно в крайньому випадку – непрофесіоналізм судів у питаннях страхування й поширена корупція різко знижують можливість судового захисту громадян.

        Стаття 37 Закону зобо-в’язує страховика зробити виплату відшкодування протягом  місяця від дня одержання зазначених у статті 35 документів або в строк і в обсязі, визначених рішенням суду (при судовому рішенні спору). Страховикові дозволяється звертатися в медичні установи, у судово-медичну експертизу, одержувати додаткову інформацію, направляти потерпілого на медичне обстеження, причому все це за рахунок страховика.

Відомості, отримані страховиком про діагноз, лікування й прогноз захворювання потерпілого, є конфіденційними.

Коментар:

При затягуванні з виплатою відшкодування після надання страховикові необхідного переліку документів (див. статтю 35) або при підозрі на штучний характер додаткових вимог, рекомендуємо звертатися зі скаргою на страховика в МТСБУ й/або в Держфінпослуги. 

У відповідності зі статтею 41 Закону, МТСБУ відшкодовує збитки потерпілим у випадках, якщо їх завдано транспортним засобом, власник якого не застрахував свою відповідальність, або невстановленим транспортним засобом (автомашина зникла з місця події), у випадку неплатоспроможності страховика й у ряді інших випадків. У випадку завдання збитків невстановленим транспортним засобом збитки майну й навколишньому середовищу не відшкодовуються.

Післямова:

Зі скаргами по «автогражданці» необхідно звертатися в МТСБУ й Держфінпослуги. Громадський контроль за діяльністю страхового ринку й підтримку у випадках масових порушень прав страхувальників здій-снює Асоціація страхувальників України.

Протокол інспектора ДАІ : правова допомога або фінансові втрати?!!

 За звичай, спір на дорозі між інспектором ДАІ та водієм та непогодженням водія із звинуваченнями, які йому висуває інспектор закінчується оформленням протоколу та винесенням постанови про притягнення до адміністративної відповідальності. Серед більшості автолюбителів поширена думка про те, що накладення штрафу інспектором ДАІ на місці зупинки водія інспектором ДАІ є безальтернативно, що оспорювати його можливо лише у судовому порядку. Оскільки судитися із працівниками ДАІ готові одиниці водіїв, то переважна більшість автолюбителів, які вважають, що на них накладено штраф незаслужено і неправомірно, зобов’язані сплатити штраф у п’ятнадцятиденний термін, про що із завидною постійністю нагадує Департамент ДАІ МВС України. При цьому, пояснення водія у протоколі про те, що він не погоджується з рішенням інспектора ДАІ, так і залишається нічого не вартою власною думкою автолюбителя.

          Ми, проаналізувавши наше вітчизняне законодавство, приходимо до іншого висновку. І ці висновки все змінюють радикально. По-перше, якщо водій транспортного засобу не згоден з претензіями інспектора та має бажання довести свою правоту, то про жодне накладення штрафу мова йти не може. У такому випадку водій отримує час для обстоювання своєї точки зору та позиції і отримує можливість у законний спосіб уникнути покарання за дії, які він не вчиняв. По-друге, у автолюбителя з’являється можливість «поторгуватися». У відповідності до ст.33 Кодексу про адміністративні порушення України при стягненні за адміністративне правопорушення враховується характер вчиненого порушення, особистість правопорушника, ступінь його вини, майновий стан, а також обставини, які пом’якшують чи обтяжують відповідальність. Іншими словами, штраф за перевищення швидкості складає від 255 до 340 гривень, але конкретну суму «вини» визначає на свій розсуд інспектор ДАІ. У такому випадку видається можливим спробувати мінімізувати фінансові втрати за допомогою надання у якості доказів довідки про доходи, яка може бути подана після заявлення інспектору ДАІ на місці його зупинки про бажання водієм скористатися правовою допомогою. І по-третє, у випадку неадекватного або неправомірного поводження інспектором ДАІ водій транспортного засобу отримує можливість з’ясувати ситуацію пізніше – не безпосередньо в межах дорожнього полотна та проїзної частини, а у відділку ДАІ, за участі свідків і правової підтримки.

           Відразу слід зауважити про те, що у водія у випадку притягнення його до адміністративної відповідальності є визначені законодавством права, серед яких: право ознайомитися із матеріалами справи, право давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання, а також право користуватися правовою допомогою. Таким чином, суть питання полягає у тому, що при бажанні водія скористатися правовою допомогою до визнання його винуватим у скоєнні порушення Правил дорожнього руху та призначення йому покарання шляхом винесення інспектором ДАІ прямо на місці зупинки постанови про притягнення до адміністративної відповідальності він (водій) може заявити відповідне клопотання. Ми вважаємо, що таке клопотання має бути заявлено у письмовому вигляді, більше того, про такий намір має бути заявлено у письмовій формі у самому протоколі. У такому випадку розгляд справи про притягнення до адміністративної відповідальності переходить у стадію  ПІДОЗРИ У СКОЄННІ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРВОПОРУШЕННЯ і не може бути розглянуто відразу, а повинно бути перенесено на інший час.

            У такій ситуації є цілком логічне запитання про те, чи можливо «розійтися» працівникам ДАІ та водію без санкцій у тому випадку, коли водій і адвокат надали докази про те, що адміністративного правопорушення не мало місця?! Ми виходимо із того, що формально так. Адже інспектор, перед тим як призначити конкретну суму штрафу, повинен надати водієві доказ того, що водій дійсно порушив Правила дорожнього руху. У такій ситуації водій має два шляхи вирішення суперечностей.

-- Перший: відразу, без ознайомлення із доказами, які надає інспектор ДАІ про порушення водієм Правил дорожнього руху, заявити клопотання про надання правової допомоги. У такому випадку інспектор ДАІ немає достатніх підстав виносити постанову про притягнення до адміністративної відповідальності, адже порушене право водія на ознайомлення із матеріалами справи та право на правову допомогу. Хоча, нічого інспектору ДАІ не заважає винести постанову і накласти штраф відразу, а водієві нічого не заважає таку постанову оскаржити у суді.  На наш погляд, ризикують обидва отримати судові рішення не на свою користь, але у такій ситуації більше ризикує інспектор ДАІ, оскільки він позбавляє водія правової допомоги, що є порушенням основоположних прав звинуваченого.

-- Другий: у ситуації, коли є присутнім адвокат, чи інша особа у галузі права і яка має повноваження надання правової допомоги цьому водієві, надані докази інспектором ДАІ про порушення Правил дорожнього руху водієм видаються сумнівними і недопустимими. І у тому випадку, коли аргументи адвоката, або іншої особи, якій водій доручив у даному випадку повноваження надання йому правової допомоги у даній ситуації, виявляться більш переконливими, то таку ситуацію можливо вирішити ще до складання інспектором ДАІ постанови про притягнення водія до адміністративної відповідальності за порушення правил дорожнього руху України. У такому випадку сторони можуть обійтися без штрафних санкцій, хоча складання протоколу інспектором ДАІ про факт порушення водієм Правил дорожнього руху може мати місце. Але у такому випадку такий протокол має бути наданий водієві на ознайомлення і працівником ДАІ має бути відразу після ознайомлення водія з протоколом винесена постанова про підозру у вчиненні дани водієм адміністративного правопорушення із зазначенням (на думку інспектора ДАІ) норм закону, які порушено та повинно бути роз’яснено у який спосіб ця постанова може бути оскаржена.  При настанні таких обставин, на наш погляд, працівником ДАІ у продовж п’ятнадцятиденного терміну  повинні розслідувати дану справу. Наслідком розслідування такої справи має бути:

-- закриття провадження у справі за відсутністю події правопорушення;

-- винесення постанови про визнання винним у скоєнні адміністративного правопору-шення і притягнення до адміністративної відповідальності водія шляхом накладення на нього штрафу у певному розмірі.

Сьогоднішня статистика вказує на те, що питання розгляду порушень Правил дорожнього руху з переносом на інший час на практиці трапляються дуже рідко. Найбільш поширеними випадками, хоча кількість таких випадків є мінімальною, є випадки присутності адвоката, або іншого фахівця у галузі права, на місці складання протоколу і у подальшому його участь у розгляді справи про адміністративне правопорушення безпосередньо на дорозі і відразу після зупинки автомобіля. Ми вважаємо, що така статистика є наслідком того, що не всі водії в Україні знають та вміють користуватися своїми процесуальними правами при розгляді справ про адміністративні правопорушення.

            Окремо слід зауважити і на ту обставину, що незручності для ДАІ як мінімум полягає у тому, що це затягує процедуру оформлення можливого, або потенційного правопорушення у часі. Більше того, припис ст.280 Кодексу про адміністративні правопорушення України прямо зобов’язує посадову особу при розгляді справи про адміністративне правопорушення з’ясувати:

- чи було взагалі вчинено правопорушення;

- чи винувата дана особа у вчиненні даного правопорушення;

- чи підлягає дана особа адміністративній відповідальності;

- чи є обставини, які пом’якшують або обтяжують відповідальність;

- чи спричинена майнова шкода у наслідку вчинення правопорушення;

- чи є підстави для передачі матеріалів розслідування про правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу;

-  чи є необхідність з’ясування інших обставин, які мають значення для прави-льного вирішення справи.

Ми переконані, що у випадку участі адвоката, або іншого фахівця у галузі права, жодне із наведених вище обставин не залишиться буз уваги, що на різницю від ситуації, коли порушення оформлюється формально, без належного та усестороннього розгляду, всі обставини у справі буде з’ясовано у встановленому процесуальним законом порядку.

        Цікавим і є те, що іноді виявляється, що навіть мінімальне об’єктивний розгляд ситуації на дорозі відразу після зупинки інспектором ДАІ виявляється повна неспроможність особистої думки інспектора про порушення водієм тої чи іншої норми Правил дорожнього руху України. Тому, і це нашою практикою підтверджується, нерідко інспектори ДАІ не з’являються до суду у випадках, коли водії у послідуючому оскаржують їх незаконні дії та постанови про притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушення. А це пояснюється ще і тим, що у їх просто нема доказів, які б свідчили про законність рішення. Інколи, рушільною силою для інспектора ДАІ є ще і принцип: «наша справа виписати штраф, а ви у подальшому дійте на власний розсуд!».                 Вирішенням такої проблеми може бути значне підвищення персональної відповідальності інспектора ДАІ за відміну його рішень у судовому порядку.

Підсумовуючи вище викладене ми цілком логічно ставимо собі запитання про те, яким чином треба вести себе водієві у випадку, коли водій вважає, що інспектор ДАІ діє не у законний спосіб?!. Отже, ці поради не є із сфери фантастичних наук і зводяться до наступного.

           Любе, кожне клопотання інспектору ДАІ необхідно оформлювати у письмовій формі, а факт подачі такого клопотання інспектору ДАІ на дорозі після зупинки треба зафіксувати у протоколі, вказуючи у графі «ПОЯСНЕННЯ», для прикладу: « Із протоколом не згоден. Докази своєї невинуватості надам при розгляді справи. Мною заявлено письмове клопотання, яке приєднано інспектором ДАІ до цього протоколу». У самому ж клопотанні, яке пишеться у довільній формі, ми пропонуємо водіям вказати про те, що водій:

- не погоджується із висновками і звинуваченнями інспектора ДАІ, вказати номер нагрудного значка;

- потребує часу в додатковому часі для підготовки документів;

- потребує правової допомоги фахівця у галузі права;

- просить відкласти розгляд справи по суті, а також висловити прохання про завчасне письмове повідомити його про час, місце та дату такого розгляду.

           У відповідності до ст.276 Кодексу про адміністративні правопорушення України справа про адміністративне правопорушення може бути розглянута по місцю реєстрації транспортного засобу, або по місцю його скоєння, або по місцю проживання водія. За змістом ст. 227 Кодексу про адміністративні правопорушення України розгляд справи про адміністративне правопорушення повинно бути розглянуто на протязі 15-ти денного терміну від дня отримання протоколу та інших матеріалів справи уповноваженою особою або органом.

Метаморфози публічної інформації.

Оренда земельних паїв: закон і практика.

                                                                    ПЕРШІ КРОКИ

До 1990 р. Земельний кодекс Української РСР, як і все тодішнє законодавство, визнавало тільки державну власність на землю. Інших форм власності не передбачалось. У 1992 р. Земельний кодекс УРСР був викладений у новій редакції, і одне із суттєвих нововведень стосувалось права власності на землю, а саме: проголошувалась приватна власність на землю, що могла виникати на землі призначені для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, будівництва й обслуговування житлового будинку та господарських будівель тощо. При цьому право приватної власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення для вирощування сільгосппродукції з метою продажу та здійснення підприємницької діяльності надавались тільки фермерам, яких на той час нараховувалось небагато. Нагадаємо, що більшість земельних угідь сільськогосподарського призначення тоді перебувала у власності КСП (колективних сільськогосподарських підприємств). Законодавець мав вирішити складну для того часу проблему – як бути з правом власності на земельні угіддя, що перебували в користуванні господарств із кількістю працівників від 200 до кількох тисяч. При цьому кожне з КСП обробляло значні за обсягом сільськогосподарські угіддя (в середньому розмір одного господарства складав більш ніж 1500 га сільгоспугідь). Приватного власника на той час у законодавчому органі значні політичні сили не представляли, разом з тим, їхні впливові опоненти намагалися не допустити поширення приватної власності на землю. Отже, в той період представниками протилежних груп аграріїв необхідно було досягти компромісу. Таким компромісом і стало визначення колективної власності в частинах 1-3 ст. 5 Земельного кодексу України в редакції 1992 р., а саме: “Земля може належати громадянам на праві колективної власності. Суб’єктами права колективної власності на землю є колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, у тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Розпорядження земельними ділянками, що перебувають у колективній власності громадян, здійснюється за рішенням загальних зборів колективу співвласників”. Якщо проаналізувати наведені норми, то очевидним стає той факт, що законодавець не визначив єдиного суб’єкта права власності на земельну ділянку колективної власності. Пізніше в законодавство запровадили норму, відповідно до якої до громадян, що мають право на частку в землях колективної власності, слід відносити членів відповідного КСП (Указ Президента України “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям” від 8 серпня 1995 р. № 720/95). Відповідно до наведеного Указу, було проведено паювання землі, членам КСП були видані сертифікати про право на земельну частку (пай). Такі сертифікати не містили інформації про межі конкретної земельної ділянки, проте в них зазначались розмір в умовних кадастрових гектарах і вартість відповідної частки, що належить кожному з членів КСП у землях колективної власності КСП. При цьому паювання всіх земель здійснювалось у рівних частках, які надавались усім членам КСП. На наш погляд, визначення суб’єктами права власності кількох осіб було явною помилкою. Ця помилка полягає в множинності суб’єктів, які можуть приймати рішення щодо розпорядження земельною ділянкою. Такими суб’єктами стали: 1) КСП (як юридична особа, право власності якої фіксується в Державному акті про право колективної власності на землю); 2) збори членів КСП; 3) кожен із членів КСП відносно своєї частки. Така невизначеність хоч і була викликана необхідністю, проте на кілька років наперед заклала непорозуміння в питання застосування земельного законодавства, в тому числі законодавства про оренду землі. Непорозуміння полягає насамперед у невизначеності стосовно того, хто має приймати рішення щодо розпорядження земельними ділянками, в тому числі при наданні їх в оренду. Отже, проблема застосування законодавства про оренду земельних паїв корениться не в зобов’язальному праві, а у визначенні правового режиму колективної власності на землю. Незважаючи на те, що на сьогодні Земельний кодекс України редакції 1992 р. не діє і його положення про колективну власність також, проблеми в законодавстві, пов’язані із запровадженням колективної власності, залишаються невирішеними.                                ПРОБЛЕМА ДОГОВОРІВ ОРЕНДИ ЗЕМЕЛЬНИХ ПАЇВ   Перш за все слід нагадати, що договір оренди земельної частки (паю) – не те ж саме, що договір оренди земельної ділянки. В першому випадку договір укладається щодо частки, право на яку посвідчене сертифікатом, а в другому – щодо конкретної земельної ділянки, яка виділена в натурі (на місцевості)). На сьогодні часто постає таке питання: чи є дійсними договори оренди земельних паїв? Практика застосування законодавства свідчить про те, що в Україні існували випадки, коли в судовому порядку такі договори визнавались недійсними. Основними підставами для цього слугували наступні такі аргументи. По-перше, теорія договірного й земельного права, так само, як і права оренди, а також законодавство України про оренду, передбачають, що за договором оренди в користування має передаватись конкретна індивідуально визначена річ. Якщо йдеться про землю, то за таким договором у користування має надаватись виділена на місцевості земельна ділянка, і сторонам мають бути відомі її межі. У випадку ж з орендою земельного паю земельна ділянка в натурі не виділяється – в користування надається лише частка (пай) у землях, які раніше перебували в колективній власності. При цьому частка (пай) не має конкретного вираження на місцевості (не має встановлених меж), тому відсутній предмет договору. По-друге, власник сертифікату, тобто орендодавець за договором оренди земельної частки (паю), не має повноважень власника на земельну ділянку, стосовно якої фактично укладається договір. За чинним Земельним кодексом, так само як і за Земельним кодексом 1992 р., не сертифікат, а виключно Державний акт, який видано у встановленому порядку, може посвідчувати право власності на земельну ділянку. Відтак власник сертифікату про право на земельну частку (пай) не вправі розпоряджатися земельною ділянкою. Наведені аргументи мають право на існування, проте, на нашу думку, якщо говорити про чинність чи не чинність певного конкретного договору оренди земельної частки (паю), то в такому разі має діяти принцип презумпції чинності правочину. Інакше кажучи, договір оренди земельної частки (паю) є чинним доти, доки інше не встановить своїм рішенням суд за позовом зацікавлених осіб. Якщо ж таке рішення не ухвалювалось, то він є чинним. Тут слід зауважити, що без судового рішення окремі угоди можуть визнаватись недійсними, зокрема в тому випадку, якщо вони суперечать вимогам законодавства (ст. 48 ЦК України). Однак договір оренди земельного паю, на нашу думку, не може вважатись таким, що суперечить вимогам законодавства, оскільки можливість укладення саме такого договору спеціально передбачають Указ Президента України “Про гарантування захисту економічних інтересів та поліпшення соціального забезпечення селян-пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай)” від 15 грудня 1998 р. № 1353, та Указ Президента України „Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” від 3 грудня 1999 р. № 1529, а також Наказ Державного комітету України із земельних ресурсів (Держкомзему) “Про затвердження форми Типового договору оренди земельної частки (паю)” від 17 січня 2000 р. за № 5 (24 вересня 2001 р. до нього було внесено доповнення). Останній був виданий на виконання названого указу й затвердив форму Типового договору оренди земельної частки (паю). Наведені нормативні акти є частиною українського законодавства, на сьогодні не скасовані, у встановленому порядку недійсними не визнані, тому є чинними.Отже, договір оренди земельного паю, попри недоліки теоретичного плану, є чинним, доки інше не буде доведено в судовому порядку в кожному конкретному випадку. Наступне питання, що виникає в практиці застосування законодавства, – як бути в такій ситуації. Договір оренди земельного паю був укладений, проте орендодавець виділяє належну йому в рахунок паю земельну ділянку та одержує відповідний Державний акт взамін сертифікату про право власності на пай. Чи є чинним договір оренди земельного паю? Чи є правомірним подальше використання орендарем земельної ділянки? Чи має право орендодавець у разі одержання державного акта на право власності на землю вимагати від орендаря звільнення орендованої земельної ділянки? Чи може він укладати договір оренди з третіми особами? Для того, щоб відповісти на ці питання, слід виходити з мети укладення договору оренди земельного паю, яка, на наш погляд, полягає: для сільгосппідприємства (орендаря) в отриманні в користування земельної ділянки з тих земель, які раніше перебували в колективній власності. Як відомо, користування передбачає вилучення корисних властивостей з землі, що, безперечно, потрібно орендарю. Для власника ж сертифікату основною метою укладення договору є одержання плати (орендної плати) від сільськогосподарського підприємства. Після укладення договору оренди земельної частки (паю) орендар (сільськогосподарське підприємство) за таким договором отримує в користування конкретну земельну ділянку й здійснює на ній виробництво. Як ми вже зазначали, такі відносини не суперечать законодавству, доки інше не встановить суд. Кожен договір має передбачати гарантії для сторін, які його укладають. Якщо говорити про договір оренди земельної частки (паю), то основною гарантією для її власника є отримання платежів протягом усього терміну дії договору. Що ж до орендаря (сільгосппідприємства), то його гарантії (згідно з договором встановленої форми) фактично обмежуються лише правом використовувати земельну ділянку протягом строку дії договору. Разом з тим, останній абзац п. 2.3. Типового договору оренди земельної частки (паю), що затверджений Наказом Держкомзему від 17 січня 2000 р. за № 5 (з урахуванням внесених змін) передбачає: “У разі виділення земельної ділянки на основі земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) зобов'язання сторін припиняються відповідно до чинного законодавства”. Інакше кажучи, власник сертифікату, за таких умов у будь-який момент може припинити дію цього договору шляхом виділення земельної ділянки в натурі з видачею Державного акта встановленого зразка. При цьому сільгосппідприємство втрачає право користування земельною ділянкою з моменту видачі Державного акта. На наше переконання, хоч у нормативних актах прямо не сказано про форму захисту прав та законних інтересів орендаря за договором про оренду земельної частки (паю), проте загальний зміст законодавства, а також наведені вище міркування дозволяють дійти висновку про те, що такою гарантією є переважне право підприємства на укладення договору оренди земельної ділянки, яка використовувалась відповідно до договору оренди земельної частки (паю). Норм, які б прямо зазначали, що орендар має переважне право на укладення договору оренду в такій ситуації, законодавство не містить, проте, на нашу думку, в даному випадку є підстави застосовувати аналогію закону. Як відомо, вона застосовується в тому разі, якщо прямої вказівки закону про те, як діяти немає, проте існують аналогічні норми законодавства, що регулюють схожі за змістом відносини. Так, ст. 27 Закону України “Про оренду землі” містить таку норму: “Після закінчення строку, на який було укладено договір, орендар, який належно виконував обов'язки відповідно до умов договору, має, за інших рівних умов, переважне право на поновлення договору. У разі продовження договору оренди на новий строк його умови можуть бути змінені за згодою сторін”. Отже, на наше переконання, в тому разі, якщо сільськогосподарське підприємство і власник сертифікату про право на земельну частку (пай) уклали договір оренди земельної частки (паю), а згодом сертифікат було замінено на Державний акт про право власності встановленого зразка, зобов’язання за договором оренди земельної частки (паю) вважаються такими, що припинились, але сільськогосподарське підприємство (орендар) має переважне право на укладення договору оренди земельної ділянки з власником такої ділянки. Переважне право на укладення договору в нашому випадку означає, що якщо власник земельної ділянки має намір передати землю в оренду третій особі, а не підприємству, з яким до цього укладався договір оренди земельної частки (паю), то такий власник зобов’язаний попередити про це підприємство. В тому випадку, якщо ціна та інші умови є прийнятними для підприємства, власник земельної ділянки зобов’язаний укласти договір оренди землі не з третьою особою, а саме з цим підприємством. У разі відмови власника земельної ділянки від укладення такого договору сільськогосподарське підприємство має право в судовому порядку вимагати його укладення. Такі позови мають назву “про спонукання до укладення договору”. Таким чином, застосування договору оренди земельних паїв пов’язано з деякими правовими проблемами як для тих, хто орендує земельні ділянки, так і для тих, хто здає їх в оренду. Для більшої гарантії своїх інтересів та уникнення непорозумінь у майбутньому пропонуємо переоформити сертифікати про право на земельну частку (пай) на Державні акти встановленого зразка та укласти на їх підставі договори оренди землі, як це передбачено відповідним законодавством.

Як довести вину медикiв при наданнi неякiсної медичної допомоги

Звертаючись по медичну допомогу, людина розраховує, що їй будуть наданi якiснi медичнi послуги, i вона швидко вiдновить здоров’я. Проте, нерiдко трапляється так, що медичний персонал припускається помилки та завдає шкоди здоров’ю пацiєнта, а iнодi така помилка навiть призводить до смертi. У таких випадках пацiєнт або його родичi намагаються «знайти правду», звертаючись до суду. Щодо України, то такі випадки вкрай  мало  вирiшується судами на користь пацiєнтiв, адже довести помилку чи халатнiсть лiкарiв дуже складно. Зазвичай, такi судовi справи розглядаються роками, адже для встановлення причин негативних наслiдкiв для здоров’я пацiєнта чи причин його смертi потрiбне застосування спецiальних знань в галузi медицини, а отже, призначення судово-медичної експертизи, а iнодi й декiлькох експертиз, коли думки експертiв не спiвпадають або не вирiшенi всi спiрнi для сторiн питання. 

Так, якщо висновок експерта визнаний неповним або неясним, суд може призначити додаткову експертизу, яка доручається тому самому або iншому експерту (експертам). Проте якщо сторона вважає, що висновок експерта необґрунтований, суперечить iншим матерiалам справи або викликає сумнiви в його правильностi, вона може на пiдставi Кримінального процесуального кодексу України звернутися до суду з клопотанням про призначення повторної експертизи, яка доручається iншому експертовi. 

І тут чи не головне протиріччя?!!! Як би ми не хотіли і що би ми не думали, але експертизу буде проводити медик: чи первинну, чи повторну. І всім нам зрозуміло, що у нашому суспільстві існує поняття кругової поруки, яка у даному випадку буде мати місце. Тому, результати такої експертизи можуть бути різними. Наша судова практика знає випадки, коли такі результати суперечили навіть простим законам природи.  Але таке наше суспільство, бо в інших галузях нашої економіки ситуація є не краща.

                                                            Відшкодування шкоди.

Якi ж особливостi вiдшкодування зазначеної шкоди пацiєнтам? Порядок її вiдшкодування визначений у параграфi 2 глави 82 Цивільного кодексу України. Там законодавець передбачив, що така шкода вiдшкодовується юридичною особою (лiкарнею, iншим медичним закладом) або фiзичною особою (державним лiкарем або лiкарем, який здiйснює приватну медичну практику чи пiдприємницьку дiяльнiсть на пiдставi лiцензiї на медичну практику). 

Матерiальна шкода. Шкода, завдана здоров’ю пацiєнта, не може бути вiдшкодована, оскiльки здоров’я людини не можна вiдновити до того рiвня, який iснував ранiше. У цьому разi може йтися лише про компенсацiю завданих збиткiв та витрат, понесених пацiєнтом. Згiдно зi ст. 1195 Цивільного кодексу України вона полягає у вiдшкодуваннi потерпiлому заробiтку (доходу), втраченого ним внаслiдок втрати чи зменшення професiйної або загальної працездатностi, а також у вiдшкодуваннi додаткових витрат, викликаних необхiднiстю посиленого харчування, санаторно-курортного лiкування, придбання лiкiв, протезування, стороннього догляду тощо. 

Шкода, пов’язана зi смертю годувальника. Статтю 1200 Цивільного кодексу України законодавець присвячує вiдшкодуванню шкоди в разi смертi пацiєнта. У такому випадку право на звернення до суду з позовом мають непрацездатнi особи, якi були на утриманнi потерпiлого або мали на день його смертi право на одержання вiд нього утримання, а також дитина потерпiлого, народжена пiсля його смертi. 

Моральна шкода. Згiдно зi ст. 23 Цивільного кодексу України вiдшкодуванню пiдлягає i моральна шкода, завдана особi. Ця шкода полягає як у фiзичному болю, якого особа зазнавала у процесi неправильного лiкування в клiнiцi, так i у фiзичному болю, який був наслiдком неналежної медичної допомоги, а також у болю, завданому пiд час «виправлення» медичної помилки (наприклад, при видаленнi неправильно полiкованого стоматологом зуба та замiнi його штучним iмплантом). Крiм того, моральна шкода полягає в душевних стражданнях, яких особа зазнала у зв’язку з такими дiями лiкарiв i якi виразилися в переживаннях стосовно стану свого здоров’я, в думцi про те, що призначене лiкування не допомагає, тощо. 

                                   Як доводити неправоту лiкарiв.

Щоб мати право на зазначені вiдшкодування, особа повинна обґрунтувати та довести в судовому засiданнi таке: 

а) факт дiї чи бездiяльностi лiкарiв, яка мала місце або була вчинена шляхом неправильної дiагностики захворювання чи неправильно призначеному лiкуваннi. Для кожного захворювання наказом Мiнiстерства охорони здоров’я України затвердженi нормативи надання медичної допомоги, якi визначають, якi саме аналiзи та дiагностичнi дослiдження мають бути призначенi для пiдтвердження первинного дiагнозу i яка тактика лiкування має бути обрана. Так, наказом вiд 27.07.1998 р. № 226 затверджено Тимчасовi галузевi унiфiкованi стандарти медичних технологiй дiагностично-лiкувального процесу стацiонарної допомоги дорослому населенню в лiкувально-профiлактичних закладах України та Тимчасовi стандарти обсягiв дiагностичних дослiджень, лiкувальних заходiв та критерiї якостi лiкування дiтей. Цi стандарти роздiленi по кожнiй лiкарськiй спецiальностi, у межах якої виокремлене те чи iнше захворювання. 

Тому, перш нiж писати позовну заяву, необхiдно визначити, у якому вiддiленнi лiкувався хворий (лiкарську спецiальнiсть), i встановити, який дiагноз поставили хворому в лiкувальному закладi. Як правило, при виписцi пацiєнту видається лише епiкриз, надати iншу документацiю лiкувальний заклад вiдмовляється. Проте пацiєнт має повне право вимагати будь-яку документацiю, яка наявна в лiкарняному закладi (зокрема, медичну картку хворого, результати всiх аналiзiв та щоденник лiкування), посилаючись на ст. 34 та 49 Конституцiї України, ст. 285 Цивільного кодексу України та ст. 39 Основ законодавства України «Про охорону здоров’я». 

Маючи на руках усi документи, заявник може порiвняти дiагноз та призначене йому лiкування з нормативами, у яких закрiпленi обов’язковi дiї лiкарiв. Тiльки при виявленнi невiдповiдностей можна говорити, що лiкарi неналежно виконали свої обов’язки i припустилися лiкувально-дiагностичної та/або лiкувально-тактичної помилки.

Для прикладу: для спецiальностi «Терапiя» за захворюванням «Анкiлозуючий спондилоартрит (хвороба Бехтєрєва)» обов’язковi такi дiагностичнi дослiдження: загальний аналiз кровi, бiохiмiчнi дослiдження кровi (С-реактивний бiлок, бiлковi фракцiї), ЕКГ, Rо-графiя суглобiв до i пiсля лiкування. Призначається таке лiкування: протизапальнi засоби, фiзiотерапевтичне лiкування, кортикостероїди - за показаннями. Критерiї якостi (бажанi результати лiкування): зменшення клiнiчних проявiв основних симптомiв та клiнiко-лабораторних показникiв запального процесу, середня тривалiсть лiкування - 14 днiв; 

б) наявнiсть наслiдку у виглядi завдання шкоди здоров’ю пацiєнта. Отримавши беззаперечнi пiдтвердження того, що призначенi лiкарями дiагностичнi дослiдження чи лiкування не вiдповiдали нормативам, заявник (позивач) повинен довести наявнiсть шкоди для здоров’я пацiєнта. Її доказами можуть бути: факти звернення до iнших лiкарiв (якi призначали лiкування); факти виявлення iнших хвороб чи перехiд iснуючої хвороби в хронiчну форму, що могло бути результатом неправильного лiкування; письмовi висновки iнших лiкарiв, якi оглядали чи лiкували пацiєнта, що мають силу висновку спецiалiста. 

Так, для стоматологiчних хворих наказом Мiнiстерства охорони здоров’я України «Про затвердження форм облiкової статистичної документацiї, що використовується в полiклiнiках (амбулаторiях)» вiд 27.12.1999 р. № 302 затверджена форма № 043/о «Медична карта стоматологiчного хворого».  Згiдно з наказом Мiнiстерства охорони здоров’я України «Про затвердження типових iнструкцiй щодо заповнення форм первинної медичної документацiї лiкувально-профiлактичних закладiв» вiд 03.07.2001 р. № 258 медична карта стоматологiчного хворого мiстить рядок «Скарги». У ньому зi слiв пацiєнта або його родичiв записують скарги, якi найточнiше вiдбивають стоматологiчний стан пацiєнта. 

Спецiальний роздiл карти вiдводиться для складання плану обстеження, плану лiкування хворого з вiдмiтками про консультацiї, проведенi в необхiдних випадках сумiжними фахiвцями. Для запису наступних звернень пацiєнта з даним захворюванням, а також у разi звернення з новими захворюваннями передбачений роздiл карти, який називається «Щоденник». Його завершує епiкриз - стислий опис результатiв лiкування та рекомендованих лiкарем практичних заходiв. Пiсля лiкування ставиться пiдпис лiкаря, який провiв лiкування, та завiдуючого вiддiленням, а пiсля закiнчення окремих етапiв лiкування - пiдпис лiкаря, який безпосередньо лiкує хворого. Якщо якоїсь iз зазначених складових немає, можна стверджувати, що лiкарi неточно заповнили медичну картку через несумлiнне ставлення до виконання своїх обов’язкiв або що частину медичної документацiї переписали, щоб приховати недбалiсть лiкарiв; 

в) встановлений причинний зв’язок мiж дiяннями лiкарiв та отриманим наслiдком. У цьому разi позивач повинен довести, що шкода заподiяна пацiєнту саме дiяннями лiкарiв, а не iншими об’єктивними чинниками, як-от: недосконалiсть медичної науки на даному її етапi, об’єктивнi труднощi дiагностики, атиповiсть розвитку захворювання та його наслiдкiв, запiзнiла дiагностика, зумовлена пiзнiм зверненням пацiєнта, тощо. Не слiд виключати i можливiсть провини iнших осiб. Наприклад, якщо пацiєнт звертався до iншої клiнiки чи до нетрадицiйної медицини або ж займався самолiкуванням. 

Якщо особа вважає, що зможе довести всi зазначенi складовi, вона може звернутися до вiдповiдного суду. При цьому слiд пам’ятати, що вiдповiдно до п. 7 ч. 1 ст. 1 Закону «Про захист прав споживачiв» вiд 01.12.2005 р. № 3161 договiр - це усний чи письмовий правочин мiж споживачем i продавцем (виконавцем) про якiсть, термiни, цiну та iншi умови, за яких реалiзується продукцiя. 

Вчинення усного правочину оформляється квитанцiєю, товарним чи касовим чеком, квитком, талоном або iншими документами (далi - розрахунковий документ). Отже, звертаючись по медичну допомогу, особа укладає з клiнiкою усний договiр про надання медичних послуг, згiдно з яким є їх споживачем. Тому на вiдносини, якi виникають з такого договору, поширюється дiя Закону «Про захист прав споживачiв». Згiдно зi ст. 4 Декрету КМУ позивачi у цiй категорiї справ звiльняються вiд сплати державного мита. 

Окремо слід зазначити, що інодi вину лiкарiв легше довести в кримiнальному процесi, особливо коли їхнi дiї спричинили тяжкi наслiдки для хворого, якi можуть виражатися в його смертi, самогубствi чи заподiяннi йому тiлесних ушкоджень (тяжких чи середньої тяжкостi). Так, ст. 140 Кримiнального кодексу України встановлює вiдповiдальнiсть лiкарiв за невиконання чи неналежне виконання своїх професiйних обов’язкiв внаслiдок недбалого чи несумлiнного ставлення до них, якщо це спричинило тяжкi наслiдки для хворого. У цьому разi доцiльно звернутись iз заявою до правоохоронних органiв, а пiсля доведення провини лiкарiв шляхом винесення судом обвинувального вироку подати позов у межах цивiльного процесу. За цих умов факти, на якi посилатиметься позивач, уже будуть доведенi в кримiнальному процесi i не потребуватимуть доказування.

ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ.

             Можливість захисту права власності є однією із гарантій його недоторканності. "Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність", - з промови Богдана Хмельницького перед реєстровими козаками.

Захист права власності - це реакція на правопорушення, вчинена самим власником або уповноваженим на це державним органом, що привела до реституції, тобто відновлення попереднього юридичного і фактичного стану речі. Як зазначено у частині 1 статті 15 ЦК України, особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання. Такими є передумови захисту і права власності.

                                                                   Самозахист

Природна сутність права власності людини зумовлювала таке ж природне її право на самозахист того, що вона набула своєю нелегкою працею. "Попадавши на землю перед військом, селяни кричали: "хоч толочте, хоч стріляйте, а ми з сеї землі не вступимося, то наше!". "Оштрафували в сумі 25 крб Гавриш Ольгу за те, що в неї брали дошки від забору для артілі, а вона не дала".

Право на самозахист свого права проголошено у статті 55 Конституції України. Як зазначено у частині 2 статті 19 ЦК України, способи самозахисту мають відповідати змісту порушеного права, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням.

Самозахистом права власності може бути чинення опору грабіжникові, відібрання речі у злодія. Не можна заперечити права власника розібрати (але не нищити) загорожу чи зняти з дверей замок, якщо це перешкоджає його доступу до свого будинку. Проте, якщо власник впізнав викрадену у нього річ в іншої особи, відбирати її не слід, адже можна наразитися на чималі проблеми.

На нашу думку, самозахистом є і самовиконання (за допомогою друзів) рішення суду, якщо відповідач тривалий час добровільно не виконує його, наприклад, не зносить огорожі. 3 таким трактуванням слід беззастережно погодитися. Для того, щоб у такій ситуації вести мову про самоуправство, як дехто вважає, немає, на мій погляд, достатньої підстави. Якщо уповноважений орган державної влади не здатний виконати рішення суду, яке набуло законної сили, чи ухиляється від цього, позивач, відповідно до засади справедливості, має право зробити це сам. Він, звичайно, повинен діяти так, щоб звести до мінімуму зумовлені цим матеріальні втрати відповідача.

                                                                  Судовий захист

Незважаючи на численні нарікання і навіть обурення з приводу діяльності чи бездіяльності окремих суддів, саме на судовий захист з надією уповають тисячі власників. У статті 1 ЦПК України зазначено, що метою цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. З цього випливає, що позивач, вимагаючи захисту права власності, має надати суду насамперед докази наявності у нього цього права. Така вимога беззастережно стосується нерухомості, транспортних засобів, право власності на які органічно пов'язане із державною реєстрацією. Тому до вимоги про захист права власності на квартиру чи земельну ділянку позивачеві належить додати відповідний документ (свідоцтво про право на спадщину, державний акт про право власності на землю, договір дарування тощо).

Презумпція правомірності володіння у цій ситуації означатиме законність видання цих документів, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Чинність цієї презумпції стосовно рухомого майна зобов'язує суд повірити позивачеві на слово, якщо відповідач не надасть суду достовірних доказів незаконності заволодіння річчю позивачем чи незаконності тримання її у себе. Вимагаючи захисту права власності, позивач повинен надати суду докази порушення цього права, оспорювання чи невизнання відповідачем.

Поширеними, однак, є випадки звернення особи до суду з позовом про витребування майна, про поділ майна без надання нею доказів порушення її права чи інтересу. Тому, якщо, наприклад, дружина звертається до суду з позовом про поділ майна, що є спільною власністю подружжя, без попереднього з'ясування з чоловіком можливості добровільного його поділу, суд має констатувати відсутність у неї права на звернення до суду за захистом і закрити провадження у справі. Адже немає потреби захищати те, чого ніхто не порушив. Такий висновок повністю узгоджується із пунктом 1 частини 1 статті 205 ЦПК, відповідно до якого провадження у справі має бути закрите, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Тобто йдеться про випадки, коли суд прийняв до розгляду справу за відсутності у позивача права на пред'явлення позову.

Згідно із частиною 6 статті 403 ЦК України, сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений. Це означає, що права членів сім'ї власника квартири є самостійними, а не похідними, тому ні продаж будинку, ні смерть власника не можуть припинити їхнього сервітуту. Таким є загальне правило.

Відповідно до статті 40 Закону України "Про іпотеку" (2003 р.), звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок, інші житлові приміщення є підставою для виселення всіх мешканців та членів сім'ї. Оскільки маємо спеціальну норму, вона блокує дію частини 6 статті 403 ЦК України. Той, хто купив предмет іпотеки на аукціоні, має право вимагати виселення попереднього власника та членів його сім'ї. У цьому разі сервітут останніх "прив'язаний" до права власності чоловіка, дружини, батька, матері, а тому має розділити його (права власності) юридичну долю. Переможець аукціону має право за спеціальною підставою вимагати виселення тих, хто втратив право на проживання в будинку і своєю присутністю у ньому порушують його права як нового власника.

У разі незвільнення приміщення попереднім власником можна говорити про виникнення між ним та новим власником недоговірного обов'язку у зв'язку зі збереженням майна без достатньої правової підстави - повернути це майно (стаття 1212 ЦК України). Право розпорядження буде важко здійснити у разі викрадення правовстановлюючого документа на майно чи безпідставного його арешту. Порушенням права власності буде відчуження речі без згоди власника.

Порушення права власності поділено на два види: таке, що поєднане з позбавленням фактичного володіння річчю (стаття 388 ЦК України), і таке, що не поєднане з ним (стаття 391 ЦК України). В останньому випадку власник володіє річчю, але не може розпорядитися нею, наприклад, у разі незаконного арешту, або не може отримати від неї максимуму користі.

Невизнання права власності може виявитися у запереченні, наприклад, одним із подружжя права другого на майно, набуте за час шлюбу; у невключенні дитини до переліку осіб, які приватизували квартиру. Про невизнання права власності можна говорити й тоді, коли, наприклад, двоє братів за спільні кошти спорудили будинок з метою виникнення права спільної власності, але, оскільки земельна ділянка для забудови була виділена одному із них, лише він одержав свідоцтво про право власності на будинок. Факт видання цього правовстановлюючого документа на ім'я одного із братів можна розцінити як невизнання права співвласності за другим.

Невизнання права власності може відбутися усно, письмово (в листі, заяві) або мати вияв у вчиненні інших дій, наприклад, у винесенні майна особи з приміщення, котре вона займала. Оспорювання права власності завжди пов'язане зі зверненням з позовом до суду. А це створює передумову для подання відповідачем зустрічного позову про визнання права власності. Так, якщо, скажімо, чоловік звернувся з позовом про виселення з будинку колишньої дружини, остання може подати зустрічний позов про визнання будинку спільною сумісною власністю у зв'язку з його реконструкцією за рахунок спільних коштів. А якщо чоловік у відсутності дружини виніс із квартири її речі, змінив заміси, поставив охоронця, то чи має право суд постановити ухвалу про забезпечення її зустрічного позову про визнання права власності на помешкання шляхом її негайного вселення до остаточного вирішення справи? Тривалий час суди вважали це неможливим, оскільки таке забезпечення позову, на їхню думку, означає фактичне вирішення справи по суті.

Така судова практика не мала належного обґрунтування, тому спостерігається поступова відмова від неї. Самоуправне виселення з помешкання є порушенням права особи на житло. Оскільки примусове виселення може відбутися лише за рішенням суду, це означає, що самоуправство має дістати відсіч - вселення колишнього члена сім'ї у квартиру і заодно відшкодування матеріальних збитків та моральної шкоди.

Оспорювання права власності, що спрямоване на спростування презумпції правомірності набуття права власності, може відбуватися за двома сценаріями: за першим - до суду звертається особа, яка оспорює право власності на річ іншої особи, маючи для цього необхідні підстави, за другим же, навпаки, - особа оспорює чуже право власності без належних для цього підстав. У першому випадку оспорювання - це шлях до визнання свого права власності. У другому - таке оспорювання можна вважати актом агресії проти чужого права власності.

Хоча між термінами "порушення", "невизнання", "оспорення" можна знайти деякі відмінності, вони як способи протиправного втручання у сферу права власності іншої особи взаємно переплетені, тому іноді доволі важко провести межу між ними. Ознакою, що їх об'єднує, є зазіхання на чуже.

Як зазначено у частині 2 статті 15 ЦК України, предметом захисту може бути й інтерес, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Про захист інтересу можна вести мову, наприклад, тоді, коли обидва співвласники-спадкоємці претендують на виділення їм однієї і тієї самої неподільної речі. Судове вирішення цього спору не пов'язане з протиправною поведінкою жодного із них, а є лише результатом колізії їхніх інтересів. Судовий захист полягатиме у цій ситуації в наданні переваги інтересам когось із них.

Для прикладу, фермерське господарство "Росинка" уклало з Бориспільською райдержадміністрацією договір купівлі-продажу земельної ділянки, експертна оцінка якої становила 457043 грн. ТОЗ "Вінмарт" звернулося до суду з позовом про визнання цього договору недійсним та визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку" оскільки, всупереч статті 127 ЗК України, продаж земельної ділянки відбувся не на конкурентних засадах. Фермерське господарство "Росинка" проти задоволення позову заперечувало на тій підставі, що позивач не довів порушення його прав на отримання у власність земельної ділянки і він не належить до кола осіб, які, згідно з чинним законодавством, мають право оспорювати договір купівлі-продажу. До того ж, договір було укладено без порушень частини 2 статті 127 ЗК України.

Справа розглядалася різними судовими інстанціями. Крапку у спорі поставила колегія суддів Вищого Господарського суду України, задовольнивши касаційну скаргу відповідачів. Серед загальних аргументів такого рішення було й таке: договір було укладено на підставі розпорядження райдержадміністрації про продаж земельної ділянки саме "Росинці"; TOB "Вінмарт" не зверталося до Бориспільської районної державної адміністрації, Бориспільського районного відділу земельних ресурсів із заявами, клопотаннями щодо надання TOB "Вінмарт" в оренду чи у власність жодної земельної ділянки, зокрема земельної ділянки, яка є предметом оспорюваного договору; укладення цього договору не суперечить тлумаченню "інтересу", яке було дане у рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року. Отже, суд фактично легалізував порушення вимоги закону щодо конкурсного продажу земельної ділянки.

Потреба в захисті може виникнути у разі вчинення дій, які можуть призвести до порушення права в майбутньому. Прикладом захисту інтересу власника може бути реакція суду на приготування іншої особи до порушення його права (викопування ям для посадки дерев чи закладення фундаменту під будівлю у недозволеній близькості від межі) у формі заборони вчинення чи заборони продовження дій, які можуть призвести до порушення права власності.

Як зазначено у частині 2 статті 386 ЦК України, власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Власники квартир на другому поверсі вибили опорні стіни, надбудували над магазином, прибудованим до будинку, другий поверх, завдяки чому збільшили розмір своїх квартир. Спеціалісти вважають, що в результаті таких дій весь б-поверховий будинок може завалитися. У цьому разі перепланування квартир відбулося лише за попереднім погодженням з головним архітектором, без рішення міськвиконкому, а тому у власників інших квартир є підстави для звернення до суду.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, кожна людина має право на справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

Так, особа Ш. звернулася до Європейського Суду з прав людини зі скаргою проти України, вважаючи, що її вимога про захист права власності була відхилена судами України безпідставно, до того ж розгляд справи тривав 9 років і 8 місяців. Суд оголосив скаргу прийнятною лише частково - щодо надмірної тривалості першого цивільного провадження. Суд у рішенні від 15 жовтня 2009 р. зазначив, що відповідальність за деякі затримки у провадженні (зокрема, повернення справи на новий розгляд, тривалий період процесуальної бездіяльності з 1 лютого 1999 року по 30 жовтня 2000 року, а також за відкладення справи у зв'язку із зайнятістю судді в іншому процесі) має бути покладена на Уряд. Тому і присудив виплатити особі Ш. компенсацію моральної шкоди в сумі 2400 євро.

Аналогічне рішення Європейський Суд постановив 26 червня 2008 р. у справі Ващенко проти України. Така практика Європейського Суду з прав людини, на жаль, мало кому відома, зокрема й самим суддям.

Про захист права власності можна вести мову лише за наявності речі, об'єкта цього права. У разі знищення речі колишній власник має право вимагати відшкодування завданих збитків.

Великий резонанс в суспільстві викликав Закон України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні" від 17 квітня 1991 р., яким було надано реабілітованим громадянам право на грошову компенсацію за майно, конфісковане чи в інший спосіб вилучене в дохід держави. У разі смерті реабілітованого право на компенсацію було надано лише спадкоємцям за законом першої черги. Ця норма не могла вважатися справедливою.