ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ.

             Можливість захисту права власності є однією із гарантій його недоторканності. "Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність", - з промови Богдана Хмельницького перед реєстровими козаками.

Захист права власності - це реакція на правопорушення, вчинена самим власником або уповноваженим на це державним органом, що привела до реституції, тобто відновлення попереднього юридичного і фактичного стану речі. Як зазначено у частині 1 статті 15 ЦК України, особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання. Такими є передумови захисту і права власності.

                                                                   Самозахист

Природна сутність права власності людини зумовлювала таке ж природне її право на самозахист того, що вона набула своєю нелегкою працею. "Попадавши на землю перед військом, селяни кричали: "хоч толочте, хоч стріляйте, а ми з сеї землі не вступимося, то наше!". "Оштрафували в сумі 25 крб Гавриш Ольгу за те, що в неї брали дошки від забору для артілі, а вона не дала".

Право на самозахист свого права проголошено у статті 55 Конституції України. Як зазначено у частині 2 статті 19 ЦК України, способи самозахисту мають відповідати змісту порушеного права, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням.

Самозахистом права власності може бути чинення опору грабіжникові, відібрання речі у злодія. Не можна заперечити права власника розібрати (але не нищити) загорожу чи зняти з дверей замок, якщо це перешкоджає його доступу до свого будинку. Проте, якщо власник впізнав викрадену у нього річ в іншої особи, відбирати її не слід, адже можна наразитися на чималі проблеми.

На нашу думку, самозахистом є і самовиконання (за допомогою друзів) рішення суду, якщо відповідач тривалий час добровільно не виконує його, наприклад, не зносить огорожі. 3 таким трактуванням слід беззастережно погодитися. Для того, щоб у такій ситуації вести мову про самоуправство, як дехто вважає, немає, на мій погляд, достатньої підстави. Якщо уповноважений орган державної влади не здатний виконати рішення суду, яке набуло законної сили, чи ухиляється від цього, позивач, відповідно до засади справедливості, має право зробити це сам. Він, звичайно, повинен діяти так, щоб звести до мінімуму зумовлені цим матеріальні втрати відповідача.

                                                                  Судовий захист

Незважаючи на численні нарікання і навіть обурення з приводу діяльності чи бездіяльності окремих суддів, саме на судовий захист з надією уповають тисячі власників. У статті 1 ЦПК України зазначено, що метою цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. З цього випливає, що позивач, вимагаючи захисту права власності, має надати суду насамперед докази наявності у нього цього права. Така вимога беззастережно стосується нерухомості, транспортних засобів, право власності на які органічно пов'язане із державною реєстрацією. Тому до вимоги про захист права власності на квартиру чи земельну ділянку позивачеві належить додати відповідний документ (свідоцтво про право на спадщину, державний акт про право власності на землю, договір дарування тощо).

Презумпція правомірності володіння у цій ситуації означатиме законність видання цих документів, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Чинність цієї презумпції стосовно рухомого майна зобов'язує суд повірити позивачеві на слово, якщо відповідач не надасть суду достовірних доказів незаконності заволодіння річчю позивачем чи незаконності тримання її у себе. Вимагаючи захисту права власності, позивач повинен надати суду докази порушення цього права, оспорювання чи невизнання відповідачем.

Поширеними, однак, є випадки звернення особи до суду з позовом про витребування майна, про поділ майна без надання нею доказів порушення її права чи інтересу. Тому, якщо, наприклад, дружина звертається до суду з позовом про поділ майна, що є спільною власністю подружжя, без попереднього з'ясування з чоловіком можливості добровільного його поділу, суд має констатувати відсутність у неї права на звернення до суду за захистом і закрити провадження у справі. Адже немає потреби захищати те, чого ніхто не порушив. Такий висновок повністю узгоджується із пунктом 1 частини 1 статті 205 ЦПК, відповідно до якого провадження у справі має бути закрите, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Тобто йдеться про випадки, коли суд прийняв до розгляду справу за відсутності у позивача права на пред'явлення позову.

Згідно із частиною 6 статті 403 ЦК України, сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений. Це означає, що права членів сім'ї власника квартири є самостійними, а не похідними, тому ні продаж будинку, ні смерть власника не можуть припинити їхнього сервітуту. Таким є загальне правило.

Відповідно до статті 40 Закону України "Про іпотеку" (2003 р.), звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок, інші житлові приміщення є підставою для виселення всіх мешканців та членів сім'ї. Оскільки маємо спеціальну норму, вона блокує дію частини 6 статті 403 ЦК України. Той, хто купив предмет іпотеки на аукціоні, має право вимагати виселення попереднього власника та членів його сім'ї. У цьому разі сервітут останніх "прив'язаний" до права власності чоловіка, дружини, батька, матері, а тому має розділити його (права власності) юридичну долю. Переможець аукціону має право за спеціальною підставою вимагати виселення тих, хто втратив право на проживання в будинку і своєю присутністю у ньому порушують його права як нового власника.

У разі незвільнення приміщення попереднім власником можна говорити про виникнення між ним та новим власником недоговірного обов'язку у зв'язку зі збереженням майна без достатньої правової підстави - повернути це майно (стаття 1212 ЦК України). Право розпорядження буде важко здійснити у разі викрадення правовстановлюючого документа на майно чи безпідставного його арешту. Порушенням права власності буде відчуження речі без згоди власника.

Порушення права власності поділено на два види: таке, що поєднане з позбавленням фактичного володіння річчю (стаття 388 ЦК України), і таке, що не поєднане з ним (стаття 391 ЦК України). В останньому випадку власник володіє річчю, але не може розпорядитися нею, наприклад, у разі незаконного арешту, або не може отримати від неї максимуму користі.

Невизнання права власності може виявитися у запереченні, наприклад, одним із подружжя права другого на майно, набуте за час шлюбу; у невключенні дитини до переліку осіб, які приватизували квартиру. Про невизнання права власності можна говорити й тоді, коли, наприклад, двоє братів за спільні кошти спорудили будинок з метою виникнення права спільної власності, але, оскільки земельна ділянка для забудови була виділена одному із них, лише він одержав свідоцтво про право власності на будинок. Факт видання цього правовстановлюючого документа на ім'я одного із братів можна розцінити як невизнання права співвласності за другим.

Невизнання права власності може відбутися усно, письмово (в листі, заяві) або мати вияв у вчиненні інших дій, наприклад, у винесенні майна особи з приміщення, котре вона займала. Оспорювання права власності завжди пов'язане зі зверненням з позовом до суду. А це створює передумову для подання відповідачем зустрічного позову про визнання права власності. Так, якщо, скажімо, чоловік звернувся з позовом про виселення з будинку колишньої дружини, остання може подати зустрічний позов про визнання будинку спільною сумісною власністю у зв'язку з його реконструкцією за рахунок спільних коштів. А якщо чоловік у відсутності дружини виніс із квартири її речі, змінив заміси, поставив охоронця, то чи має право суд постановити ухвалу про забезпечення її зустрічного позову про визнання права власності на помешкання шляхом її негайного вселення до остаточного вирішення справи? Тривалий час суди вважали це неможливим, оскільки таке забезпечення позову, на їхню думку, означає фактичне вирішення справи по суті.

Така судова практика не мала належного обґрунтування, тому спостерігається поступова відмова від неї. Самоуправне виселення з помешкання є порушенням права особи на житло. Оскільки примусове виселення може відбутися лише за рішенням суду, це означає, що самоуправство має дістати відсіч - вселення колишнього члена сім'ї у квартиру і заодно відшкодування матеріальних збитків та моральної шкоди.

Оспорювання права власності, що спрямоване на спростування презумпції правомірності набуття права власності, може відбуватися за двома сценаріями: за першим - до суду звертається особа, яка оспорює право власності на річ іншої особи, маючи для цього необхідні підстави, за другим же, навпаки, - особа оспорює чуже право власності без належних для цього підстав. У першому випадку оспорювання - це шлях до визнання свого права власності. У другому - таке оспорювання можна вважати актом агресії проти чужого права власності.

Хоча між термінами "порушення", "невизнання", "оспорення" можна знайти деякі відмінності, вони як способи протиправного втручання у сферу права власності іншої особи взаємно переплетені, тому іноді доволі важко провести межу між ними. Ознакою, що їх об'єднує, є зазіхання на чуже.

Як зазначено у частині 2 статті 15 ЦК України, предметом захисту може бути й інтерес, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Про захист інтересу можна вести мову, наприклад, тоді, коли обидва співвласники-спадкоємці претендують на виділення їм однієї і тієї самої неподільної речі. Судове вирішення цього спору не пов'язане з протиправною поведінкою жодного із них, а є лише результатом колізії їхніх інтересів. Судовий захист полягатиме у цій ситуації в наданні переваги інтересам когось із них.

Для прикладу, фермерське господарство "Росинка" уклало з Бориспільською райдержадміністрацією договір купівлі-продажу земельної ділянки, експертна оцінка якої становила 457043 грн. ТОЗ "Вінмарт" звернулося до суду з позовом про визнання цього договору недійсним та визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку" оскільки, всупереч статті 127 ЗК України, продаж земельної ділянки відбувся не на конкурентних засадах. Фермерське господарство "Росинка" проти задоволення позову заперечувало на тій підставі, що позивач не довів порушення його прав на отримання у власність земельної ділянки і він не належить до кола осіб, які, згідно з чинним законодавством, мають право оспорювати договір купівлі-продажу. До того ж, договір було укладено без порушень частини 2 статті 127 ЗК України.

Справа розглядалася різними судовими інстанціями. Крапку у спорі поставила колегія суддів Вищого Господарського суду України, задовольнивши касаційну скаргу відповідачів. Серед загальних аргументів такого рішення було й таке: договір було укладено на підставі розпорядження райдержадміністрації про продаж земельної ділянки саме "Росинці"; TOB "Вінмарт" не зверталося до Бориспільської районної державної адміністрації, Бориспільського районного відділу земельних ресурсів із заявами, клопотаннями щодо надання TOB "Вінмарт" в оренду чи у власність жодної земельної ділянки, зокрема земельної ділянки, яка є предметом оспорюваного договору; укладення цього договору не суперечить тлумаченню "інтересу", яке було дане у рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року. Отже, суд фактично легалізував порушення вимоги закону щодо конкурсного продажу земельної ділянки.

Потреба в захисті може виникнути у разі вчинення дій, які можуть призвести до порушення права в майбутньому. Прикладом захисту інтересу власника може бути реакція суду на приготування іншої особи до порушення його права (викопування ям для посадки дерев чи закладення фундаменту під будівлю у недозволеній близькості від межі) у формі заборони вчинення чи заборони продовження дій, які можуть призвести до порушення права власності.

Як зазначено у частині 2 статті 386 ЦК України, власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Власники квартир на другому поверсі вибили опорні стіни, надбудували над магазином, прибудованим до будинку, другий поверх, завдяки чому збільшили розмір своїх квартир. Спеціалісти вважають, що в результаті таких дій весь б-поверховий будинок може завалитися. У цьому разі перепланування квартир відбулося лише за попереднім погодженням з головним архітектором, без рішення міськвиконкому, а тому у власників інших квартир є підстави для звернення до суду.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, кожна людина має право на справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

Так, особа Ш. звернулася до Європейського Суду з прав людини зі скаргою проти України, вважаючи, що її вимога про захист права власності була відхилена судами України безпідставно, до того ж розгляд справи тривав 9 років і 8 місяців. Суд оголосив скаргу прийнятною лише частково - щодо надмірної тривалості першого цивільного провадження. Суд у рішенні від 15 жовтня 2009 р. зазначив, що відповідальність за деякі затримки у провадженні (зокрема, повернення справи на новий розгляд, тривалий період процесуальної бездіяльності з 1 лютого 1999 року по 30 жовтня 2000 року, а також за відкладення справи у зв'язку із зайнятістю судді в іншому процесі) має бути покладена на Уряд. Тому і присудив виплатити особі Ш. компенсацію моральної шкоди в сумі 2400 євро.

Аналогічне рішення Європейський Суд постановив 26 червня 2008 р. у справі Ващенко проти України. Така практика Європейського Суду з прав людини, на жаль, мало кому відома, зокрема й самим суддям.

Про захист права власності можна вести мову лише за наявності речі, об'єкта цього права. У разі знищення речі колишній власник має право вимагати відшкодування завданих збитків.

Великий резонанс в суспільстві викликав Закон України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні" від 17 квітня 1991 р., яким було надано реабілітованим громадянам право на грошову компенсацію за майно, конфісковане чи в інший спосіб вилучене в дохід держави. У разі смерті реабілітованого право на компенсацію було надано лише спадкоємцям за законом першої черги. Ця норма не могла вважатися справедливою.